Проповідь митрополита Іларіона на 17 неділю після П'ятдесятниці
В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Слава Ісусу Христу! Дорогі брати і сестри!
Сьогодні, в сімнадцяту неділю після святої П'ятдесятниці, ми чули Святе Євангеліє від апостола і євангеліста Матфея про зцілення Христом дочки жінки-хананеянки.
Кожне чудо, яке звершував Спаситель, завдяки чому не заробилося самого дива, а щоб дати людям, які його бачать і розуміють, свідчення Його надприродної сили, Його вчення – щоб вони, змінюючи своє життя, проймалися наукою Христовою й стали людьми, у житті яких Господь також творив би чудеса через їхню віру і молитву.
І сьогодні Спаситель іде в околиці міста Тиру і Сидону, щоб проповідувати Слово Боже навіть язичникам. Зустріч жінки та Христа – це зустріч двох світів: світу християнського, вчення якого ніс Спаситель, і світу язика, представницею якого була ця жінка.
Прихід жінки до Ісуса Христа був продиктований любов'ю – любов'ю матері до своєї дитини. Любов людини до своїх дітей є лише слабким відображенням любові Бога до людини. Для хананеянки ця любов руйнувала всі стереотипи – і зовнішні, хоча на сході, як тоді, так і ні, жінка перебуває під покровом чоловіка і без його згоди не має права звертатися до інших чоловіків, – і в середині, бо, знаючи пророжість юдеїв до язичників, вона не злякалася. Їй було байдуже, що скажуть інші. Вона мала мету – і прагнула її досягти, не поважаючи ні на що.
На її благання Господь першу не відповідав, продовжував іти, і жінка, ідучи за Христа, проходила свій шлях випробувань – шлях становлення у вірі, який зрештою привів її до винагороди: зцілення дочки.
А коли вона знову приступила до Ісуса й благала про допомогу, Христос промовив слова, які б, мабуть, змусили багато із нас образитися: «Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам». Навіть сьогодні, якби хтось сказав нам щось подібне, нам було б боляче.
Але жінка проявила дивовижне смирення – те, яким могли б позаздрити і юдейські книжники, і самі апостоли. Вона не сперечалася, не зображалася, а покірно сказала: «Так, Господи, але й псі їдять крихти, що падають зі столу їхніх панів». Це смирення стало причиною її спасіння і зцілення дитини.
Подібне може статися й з нами. Коли ми приходимо до храму, нам іноді здається, що всі на нас дивляться, зауважують наші недоліки, можуть образити чи осудити. Це може породити в нас роздратування, зневагу або навіть зневіру.
Але пригадаймо хананеянку: вона прийшла до Спасителя і не звернула уваги ні на кого. Святитель Іоан Золотоуст казав: «Якщо людина прийшла до храму, щоб знайти святих людей – вона помилилася; якщо ж прийшла, щоб знайти Бога – вона прийшла за адресою».
Господь прославив віру цієї жінки, показавши нам приклад для наслідування. Бо вірю, що ми в цьому світі є «щось» – неправильно. Адже тоді ми не можемо спокійно прийняти образи від ворогів чи навіть їх ближніх. Як каже апостол Павло: «Бо хто вважає себе чимось, коли він – ніщо, той обманює себе. Кожний нехай випробовує своє діло, і тоді матиме похвалу тільки в собі, а не в іншому. Бо кожний свій тягар понесе» (Гал. 6:3–5).
Це не означає, що ми маємо бути безсловесними або без власної думки. Ні. Ми повинні аналізувати себе, бачити, у чому нам слід рости, а з чим змиритися. Бо коли в нас, через незвичайність чи гордість, з'являється зарозумілість, вона породжує впертість, байдужість і формує в нас спотворене явлення про віру.
Адже хіба можемо ми бути смиреними, вірними, люблячими лише тут, у храмі Божому? Якщо ми вміємо бути такими перед Богом – будьмо такими й серед людей. Тож відкиньмо зрозумілість, яка шепоче: «Я все знаю», і збираймо крихти Божої благодати, щоб стати дітям Божими. Амін.
+ Іларіон,
митрополит Рівненський і Острозький
Розклад богослужінь
Цікаво та актуально

.jpg)

.jpg)
.png)







