Сьогоднішнє Євангеліє відкриває перед нами слова Спасителя, які звучать як дорога всього християнського життя: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і за Мною йде» (Мк. 8:34).

Господь починає з простих слів – «хто хоче». У цих словах відкривається велика таємниця людської свободи. Бог не примушує людину йти за Ним. Він не веде її силою. Він чекає, щоб серце само відгукнулося на Його любов. Бо лише вільна людина здатна по-справжньому любити.

У житті кожного християнина є особливі дні, коли серце звертається до вічності, згадуючи тих, хто вже завершив свій земний шлях. Такі дні називаються поминальними або «батьківськими суботами». Вони тісно пов’язані з періодами постів та великих свят, допомагаючи нам через молитву зберігати духовний зв’язок із нашими предками.

9 березня Православна Церква вшановувала сорок мучеників-воїнів, які за віру в Господа нашого Ісуса Христа були на смерть замучені в холодному Севастійському озері своїми воєноначальниками. Це відбулося близько 320 року, за царювання імператора-язичника Лікінія, який чинив жорстоке гоніння на християн у Східній частині Римської імперії. Тоді Вірменія з містом Севастією (північно-східна частина Малої Азії) входила до складу цієї імперії.

У другу неділю Великого посту Церквою вшановується пам’ять святителя Григорія Палами, а також всіх преподобних отців, що засяяли в подвигах у славнозвісній святині нашого народу – Києво-Печерській лаврі.

Цей Недільний день є особливий, бо, вшановуючи пам’ять свт. Григорія Палами і всіх преподобних Києво-Печерських, ми ніби продовжуємо святкувати Торжество Православ’я.

Друга субота Великого посту є поминальною, батьківською. Завтра в наших храмах звершуватиметься Божественна літургія та панахида за спокій душ полеглих українських воїнів, невинно вбитих мирних жителів, а також усіх спочилих у вірі й надії на воскресіння.

У першу неділю Великого посту ми відзначаємо Торжество Православ’я. Цього дня повнота Церкви Христової святкує перемогу над усіма єресями та лжевченнями, зокрема й над іконоборством.

Ми знову вступаємо у святі дні Великого посту. Вступаємо не в тиші мирного часу, а серед тривог і втрат. Вступаємо тоді, коли війна продовжує болючими ранами проходити по нашій землі – по наших містах і селах, по наших домівках, по наших серцях. Коли ранок для багатьох починається не зі спокою, а з перевірки телефону – чи всі живі, чи не було обстрілів, чи не з’явилося ще одне страшне повідомлення. 

Прощена неділя - останній день перед Великим постом і особливий привід для нагадування про цей наш християнський обов‘язок – прощення. Нині, в тяжких умовах війни, вміння прощати, тобто не тримати, відпускати образи, є дуже важливим. Насамперед, у стосунках з нашими ближніми, рідними, знайомими, колегами, друзями.

Сьогоднішнє Євангеліє відкриває перед нами величну і трепетну картину. Христос говорить про Свій прихід. Про те, як «прийде Син Людський… і зберуться перед Ним усі народи» (Мф. 25:31–32). У цих словах звучить не лише сила Божа, а й глибока відповідальність людини перед вічністю. Бо кожне життя має значення. Кожен день має вагу.

У цю суботу ми звершуватимемо особливе загальне поминання душ усіх, хто від віку спочив у вірі та надії на воскресіння. Називають цю вселенську поминальну суботу ще батьківською, бо Церква закликає молитися за всіх, хто відійшов із цього земного життя до прабатьків наших. А також М՚ясопусною, бо після цієї суботи – Неділя м’ясопусна, тобто остання, коли церковний устав дозволяє їсти м’ясні страви (буквально: «відпускаємо м’ясо», тому і «м’ясопусна»). Тож усього тиждень відділяє нас від початку Великого посту.

Ми наближаємося до початку Великого посту і нині через притчу про блудного сина Церква подає нам як настанови щодо духовної небезпеки для людини віддалятися від Бога, так і заохочує всіх до правдивого, щирого, діяльного покаяння.

Притча, яку ми нині чуємо, має багато аспектів і витлумачень. Однак нині ми у своїх міркуваннях зупинимося лише на кількох із них.

Стрітення Господнє – велике, одне з дванадцяти найбільших свят Православної Церкви, яке щороку відзначається в один і той самий день – 2 лютого за новоюліанським календарем. Це свято – особливе, бо єдине з дванадесятих, яке за уставом одночасно є Богородичним і Господнім. Адже, згадуючи описану в Євангелії подію, відзначаючи Стрітення, ми водночас вшановуємо і Господа, і Його Пречисту Матір.

Притча про митаря і фарисея, яку ми чуємо сьогодні під час читання Євангелія (Лк. 18: 10 – 14), є одною з найвідоміших. Вона дуже коротка, але навчає нас багатьом важливим речам. Від сьогоднішньої неділі розпочинаються підготовчі тижні перед Великим постом і Церква подає нам цю притчу, як настанову на початку нашого шляху духовного очищення і оновлення. Вона показує нам два приклади молитви, спілкування з Богом та самоусвідомлення, навчаючи, що ми маємо наслідувати митареве смирення, а не фарисеєву гордість.