Томос – відновлення історичної справедливості

Українська православна церква Київського патріархату (далі – УПЦ КП) упритул підійшла до визнання її автокефальною церквою. Це має зробити спеціальним томосом (по-світському – постановою) Вселенський Патріарх, він же Патріарх Константинопольський Варфоломій І, резиденція якого знаходиться в Стамбулі. Що саме буде в томосі, ще не відомо, але чимало оглядачів схиляються до думки, що Константинополь відновить Київську митрополію, яка зникла після приєднання Гетьманщини до Росії. На мою думку, томос стане відновленням історичної справедливості, адже північно-східний сусід украв у нас історію і церкву заразом, «присвоївши» собі навіть київського князя Володимира. За томос, без сумніву, триває велика боротьба. Держава-терорист, на чолі із сатаною путіним та кирилом, вдається до шантажу й погроз, щоб Україна не отримала автокефалію, зокрема використовуючи в своїх цілях «п’яту колону» в Україні. В Інтернеті (http://texty.org.ua) знайшов цікаву статтю Петра Бондара, у якій дуже стисло викладено історію української церкви. Тож на початку пропоную її в повному обсязі. Сподіваюся, вона буде цікавою та актуальною для наших читачів.

Історія православної церкви в Україні офіційно починається 988 року. Це літописна дата Хрещення Русі Володимиром Великим. Християни були на Русі й раніше, але про них практично нічого невідомо.

На той момент у християнства було два лідери: Папа у Римі і Вселенський патріарх у Константинополі. Київську Русь хрестили священики з Константинополя, тому новостворена церква стала частиною Вселенського патріархату.

Керівниками церкви на місцях були митрополити. У Руську добу їх зазвичай просто призначали з Константинополя. Потім практика змінилася: митрополита обирали єпископи, а їхній вибір затверджував патріарх. 1054 року Константинопольська й Римська церква остаточно розсварилася, і християни Русі несподівано для себе стали православними. Як виявилося, розірвати стосунки легше, ніж відновити. Наступні 500 років католицька й православна церква знову і знову намагаються об’єднатися. Причина – Візантійська імперія (а значить, і патріарх) ослабли – і їм потрібна була підтримка європейців у війнах із мусульманами.

У Флоренції керівники двох гілок християнства вкотре домовилися про об’єднання (унію) 1439 року. Об’єднання визнали православні єпископи Литовсько-Руської держави, але не керівники церкви в Московії. Доти главою церкви на всій території колишньої Київської Русі був митрополит Київський і всієї Русі. Незважаючи на титул «Київський», митрополити жили в Росії або Литві. Сьогодні в дискусіях про надання автокефалії УПЦ КП прихильник незалежності української церкви, член Синоду Вселенської патріархії Елпідофор говорить: «Українській церкві є матір’ю церква в Константинополі, а московській церкві – церква в Києві».

Після того, як Москва відмовилася прийняти флорентійську унію, місцеві священики зібрали собор і вибрали власного митрополита Московського. Замість патріарха його затвердив князь – так утворилась окрема Російська православна церква (РПЦ). Тоді це цілком можна було трактувати як розкол. Можливо, патріарх зміг би приборкати своїх підлеглих, накласти на них анафему, але 1453 року Константинополь захопили турки. У майбутнє патріарха мало хто вірив, тому на нього не зважали. З падінням Константинополя занепала й ідея об’єднання християн.

Утім, українська церква й далі прихильно ставилася до ідеї унії. Не останнє значення мало те, що православні єпископи прагнули мати ті самі привілеї від держави, що й католицькі. 1596 року Київський митрополит і шість єпископів, посилаючись на Флорентійську унію, уклали угоду про об’єднання з Римом. Так утворилася нинішня Українська греко-католицька церква (УГКЦ). Сьогодні це виглядає дивним, але в останній момент від угоди відмовилися єпископи з нинішнього оплоту греко-католиків: Львівський Балабан і єпископ Перемишльський Копистенський. Їх підтримали православні братства, козаки та князь Острозький. Захисники православ’я, як би сказали сьогодні, намагалися зберегти національну ідентичність українців і протистояти ополяченню. Але мине декілька століть і саме «уніати» стануть голов­ними вартовими українськості на Західній Україні. Навіть Степан Бандера народився в сім’ї греко-католицького священика. Тим не менш, після унії православні опинилися в глибокій кризі. Вони залишилися без митрополита й більшості єпископів. Висвячувати нових священиків було нікому, а без цього тривалість життя церкви скоротилася до тривалості життя священика. Проблему вирішив Єрусалимський патріарх Феофан, який проїжджав Київщину по дорозі в Москву. Він висвятив нових православних єпископів і митрополита Іова Борецького.

1686 року Київ і Лівобережна Україна вже входили до складу Московської держави. Молодий цар Петро І переконав Константинополь передати Київську митрополію під управління Московського патріархату. Існує легенда, що посли дали Константинопольському патріархові Діонісію IV хабар у розмірі 200 золотих і 120 соболів. Навіть якщо цей епізод правдивий, навряд чи посланці намагалися його підкупити. Взаємні подарунки були звичною частиною подібних візитів. Та й від одного лише патріарха рішення не залежало – він жив під владою Османської Імперії. Це питання вирішували в султанському дворі.

Цар скасував посаду патріарха, а церквою керував синод. Представником імператора (обер-прокурором) синоду поставили екс-командира драгунського полку. Так почався тривалий період, коли Українською православною церквою керують із Москви. Правда, московські патріархи не встигли віддавати вказівки своїми підлеглими в Києві. Уже в XIX столітті обер-прокурори стануть реальними керівниками церкви. Та вкотре події розвивалися несподівано.

У XVIII столітті православну церкву в Російській імперії контролювали вихідці з України. Вони здобули освіту в Могилянській академії, знали класичні мови й не мали зв’язків серед знаті Москви. Випускник Могилянки Симеон Полоцький заснував аналогічну духовну академію в Москві – перший навчальний заклад у Росії. Священики з України очолювали російські єпархії і були президентами синоду, колонізували й направляли в православ’я народи Сибіру. Українці керували російською церквою аж до початку XIX століття. У такому стані, коли, з одного боку, українці на службі в імперії були серед вищих ієрархів, а з іншого – Київська митрополія зникла й розчинилася в російській церкві, українські православні проіснували аж до революції 1918–1921 років.­

Коли Російська імперія почала розпадатися, церква також постала перед дилемою. Багато низових священиків і вірян хотіли мати незалежну українську церкву. Але традиційно не було єпископів, які би їх підтримали. Тому 1920 року рядові священики і представники парафій на з’їзді (соборі) в Києві оголосили про створення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Митрополитом обрали Василя Липківського. УАПЦ опинилася в дуже незручному становищі: з одного боку, її не визнавали інші православні, а з іншого – до неї вороже ставилася нова радянська влада.

До кінця 1930-х Липківського та майже всіх єпископів УАПЦ репресували. Вижив тільки Іоан Теодорович, єпископ Кам’янця, який зумів утекти за кордон і очолив у США православну церкву українських емігрантів.

Тим часом під владою Польщі опинилися православна Волинь і Західна Білорусь. Там була достатня кількість єпископів колишньої РПЦ для того, щоб заснувати нову – Польську православну церкву (ППЦ). Її керівником став митрополит Діонісій. Його соратника Георгія Ярошевського застрелив ідеологічний опонент архімандрит Смарагд, який прийшов на розмову, потім несподівано вихопив зброю і зі словами: «Вот тебе, палач православия!» почав стріляти. Смарагд дуже не хотів розділяти РПЦ. Не хотіли цього і в Москві – автокефалію Польської церкви РПЦ так і не визнала. Томос про автокефалію надав Константинопольський патріарх.

У 1942–1944 роках під німецькою окупацією існувала відновлена УАПЦ. Нею керував Полікарп Сікорський, єпископ, якого призначив на цю посаду митрополит ППЦ Діонісій. Усі єпископи та віряни на окупованій території її так і не підтримали. На соборі в Києві церква висвятила єпископом Мстислава Скрипника, племінника Симона Петлюри.

Після Другої світової вій­ни на території СРСР могла легально існувати лише РПЦ. Вона ввібрала в себе всі православні та греко-католицькі громади України. Незгодні виїхали в еміграцію, тих, хто залишився, репресували.

Більшість православних емігрантів з України сконцентрувалася у США та Канаді. За океан поїхав і Мстислав Скрипник. Він зумів домовитися про об’єднання з митрополитом Теодоровичем, а після смерті останнього очолив УАПЦ у США. Цю церкву вважають канонічною.

Тим часом греко-католики продовжують існувати в Галичині підпільно та в діаспорі легально. Вони переживуть радянську окупацію та швидко відновляться на початку 1990-х.

Після початку перебудови УАПЦ на чолі із Мстиславом спробувала повернутися до України. Мстислав, якому виповнилося за 90, відвідав Україну й почав створювати громади своєї церкви. Однак через стан здоров’я йому необхідно було залишитися жити у США.

Перших потенційних священиків шукали серед політичних активістів, часто – членів Народного руху України. Після навчання їх висвячували. А ті вже розбудовували церковну структуру далі. На тлі національного відродження охочих не бракувало, а новостворені громади отримали сякі-такі фінанси від діаспори та політичну підтримку від Руху. Це дозволило будувати нові храми і створювати нові громади.

Український клір РПЦ усіляко протидіяв створенню нової української церкви, але після проголошення незалежності частина єпископів зрозуміла, що церкві потрібні зміни. І почалися розмови про об’єднання з УАПЦ.

Тоді в очах рухівців і прихильників УАПЦ митрополит київський Філарет і його підлеглі уособлювали російський шовінізм. І вкотре справи церкви пішли зовсім неочікувано. Філарет виявився мудрим політиком і одним із найстійкіших державників. За часи незалежності він створив потужну церкву – УПЦ КП. 1991 року патріарх зрозумів, що настав час жити по-новому – і намагався отримати від своїх колег у Москві статус автокефалії для Київської митрополії. Філарет мав вплив у РПЦ, навіть серйозно претендував на посаду патріарха російської церкви.

З переходом на український бік його вплив у РПЦ розвіявся. Значна частина кліриків РПЦ в Україні продовжувала дотримуватися імперських позицій. Більше того, вони намагалися примусити Філарета відмовитися від посади митрополита Київського.

У Харкові частина підлеглих Філарета збирає собор (церковний з’їзд) і знімає його з посади. Митрополитом призначають Володимира Сабодана та залишаються у підпорядкуванні Московському патріархату. Сабодана теж тривалий час уважають оплотом «русского міра» в Україні. Лише за кілька років до його смерті з’ясовується, що насправді він м’яко проводив про­українську політику та сприяв проукраїнському крилу УПЦ МП. Після його смерті у липні 2014-го це крило повністю розгромили «рускомірци».

Але повернемося в 1992 рік. У Києві на іншому соборі збираються прихильники незалежності української церкви з РПЦ та служителі УАПЦ. Вони створюють УПЦ КП.

Заочно патріархом обирають Мстислава, який перебуває у США, а його заступником – Філарета. Несподівано виявляється, що Мстислав згоди на нову посаду і об’єднання не давав, і загалом не дуже довіряє Філарету. Перед смертю (1993 р.) він заново висвячує єпископів для УАПЦ в Україні й заповідає боротися за єдину незалежну українську церкву. У такому стані українські церкви дійшли до нашого часу.

Я попросив прокоментувати, що дасть позитивне рішення Вселенського патріарха для України та її народу.

– Коли Вселенський патріарх проголосить томос для Української церкви, це поверне історичну справедливість, – сказав для «Замкової гори» благочинний церков Острозького району, настоятель Свято-Миколаївського храму УПЦ КП о. Юрій Лукашик. – Історія розпорядилася так, що ми тепер не маємо єдиної автокефальної української церкви. Вважаю, що з наданням томосу в Україні остаточно затихнуть суперечки щодо поділу православних. Тоді люди визначаться, до якої церкви ходити. Нині є питання, чи буде російська церква в Україні. Без сумніву, вона буде, але матиме інший статус. Ще я хочу відзначити, що після надання томосу змушені будуть чітко визначатися і священики, і благочинні, і митрополити, як їм об’єднатися й служити на благо України та її народу. Також буде знати держава, з ким співпрацювати в соціальних напрямках роботи. Тепер владі важко визначитися, чи співпрацювати з Київським, чи Московським патріархатом, чи з УАПЦ. Наразі це складне питання. Коли буде проголошено томос, я думаю, ця суперечка зникне й держава чітко знатиме, як співпрацювати з церквою. А ще після об’єднання церква отримає велику духовну силу адекватно реагувати на несправедливість у суспільстві та державі.

На завершення зазначу, що в разі надання томоса (куди правди подіти, є чималий відсоток вірогідності, що Україні відмовлять чи відкладуть рішення на певний тривалий чи невеликий час, з певних причин – яких, важко сказати) наша молода держава перейде на якісно новий розвиток. Порвавши духовно із північно-східним одвічним ворогом і злодієм, повіривши в своє особливе призначення, Україна стане квітучою державою. Тож, наразі будемо сподіватися, що історична справедливість візьме верх над москальською брехнею…

Іван Глушман

Джерело: газета "Замкова гора", №34 (1051), 25 серпня 2018 р.

Розклад богослужінь

24 березня 2023 р. - П'ятниця.
17.00. Вечірня з чином Пасії.

25 березня 2023 р. - Субота.
Поминання померлих.
7.30. Сповідь.
8.00. Літургія. Панахида.
17.00. Вечірня.

26 березня 2023 р. - Неділя.
4-та неділя Великого посту. Глас 8. Прп. Іоана Ліствичника.
8.30. Сповідь.
9.00. Літургія. Молебень. 

 

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Банківський рахунок Релігійної громади Свято-Миколаївської парафії (01 липня 2020 р.)
 
 



Збір коштів