.jpg)
.jpg)
Схаменіться, будьте люди…
Сьогодні український народ переживає дуже складні часи. Увага мільйонів українців прикута до газет, радіо, телебачення та Інтернету. Кожен день приносить нам нові перемоги та поразки, радощі й печалі, підйоми та падіння. За короткий час – з листопада 2013 р. до сьогодні – відбулося багато важливих подій, які вкарбували нову сторінку в історію України, привернули до себе увагу всього світу.
Побиття невинних студентів на Майдані; багатомільйонні мирні протести проти режиму Януковича; неймовірний прояв єдності, толерантності, патріотизму, жертовності в допомозі постраждалим майданівцям; численні прояви жорстоких катувань та переслідування патріотів України; бої на Майдані 18-20 лютого; «Небесна сотня»; псевдореферендум 16 березня та загарбання Криму Росією; сучасна війна на сході України та багато інших подій змінили свідомість громадян більше, ніж попередні 22 роки незалежності України.
Українці все більше й більше почали співати державний гімн та вдумуватися в його слова, частіше стали майоріти синьо-жовті прапори.
Сьогодні, як ніколи раніше, ми бачимо державний прапор на автомобілях громадян та працівників правоохоронних органів, стрічки синьо-жовтого кольору на одязі студентів та молоді. Тисячі українців добровільно прийшли у військкомати і заявили про свою готовність боронити суверенітет України. Представники самооборони надають підтримку правоохороннім органам, ризикуючи життям. 120 мільйонів грн. переказано на рахунок Міністерства оборони. Усе це не тимчасовий національний підйом, а свідчення того, що українці – не «малороси» чи «народ, якого ніколи не існувало», а патріоти своєї держави, які готові творити справжню українську державу, віддаючи себе в жертву.
Усі ці починання і зміни виборені і вистраждані дорогою ціною. А ціна цьому – смерть, розстріл, сльози матерів, жінок та дітей, тортури та приниження. Глибока рана, якої зазнав наш народ, ще надовго залишиться в пам’яті кожного, а особливо тих, хто втратив рідних і близьких.
І ніхто не може сказати, чим закінчиться війна між Україною і Росією. Так, саме війною, а не інакше ми змушені називати те, що відбувається сьогодні. Можливо, війну ми уявляємо інакше, тому неохоче промовляємо це слово. Росія захопила Крим, триває збройна боротьба за Схід України, йде справжня, жорстока інформаційна війна.
Святий обов’язок кожного – захищати свою державу. На громадян він покладений державою, на християн – Богом; на людину – власною совістю. Всі українці повинні повстати проти ворога. І все було б просто, якби ми не були розділені мовою, політичними поглядами і – щонайважливіше! – релігією.
В Україні існує багато релігійних течій. Та найбільш розділеним є українське Православ’я. Саме наявність кількох православних конфесій стоїть на перешкоді консолідації суспільства та утвердження міцної держави.
Чому так? Бо українці – в більшості – віруючі, богобоязливі. І саме релігійними почуттями багато в чому керуються люди.
Тому голос церкви для людей є досить авторитетним дороговказом. Також неодноразові соціологічні опитування переконливо засвідчують, що церкві люди довіряють найбільше. Якщо так, то напрошується висновок, що віряни замість того, щоб прислухатися до настанов однієї церкви, поділяють позиції різних церков. А вони не завжди однакові. Багато хто вважає, що церква і держава повинні існувати окремо і кожна з інституцій повинна виконувати свою функцію. Проте життя засвідчує інше: люди одночасно є і вірянами, і громадянами. Тому вони не можуть в храмі мати одні життєві принципи та погляди, а при вирішуванні державних справ – інші. Тому держава все-таки повинна підтримувати церкву – і навпаки. Цю істину дуже добре розумів князь Володимир Великий, який відкинув багатобожжя і об’єднав слов’ян єдиною християнською вірою. Це допомогло йому створити велику і могутню державу – Київську Русь. Пройшло тисячоліття – і що ж ми бачимо? Кожного разу, коли проходять вибори, політичні партії та кандидати в депутати, на пост президента заручаються підтримкою духовенства (від патріарха до священика), показово жертвують на храми, нарівні спілкуються з прихожанами та покладають великі надії на агітацію священиків. Політики дуже часто стараються підкреслити свою релігійну приналежність, щоб нікого не налаштувати проти себе. Приклади можна було б наводити й наводити. Але очевидним і беззаперечним є те, що запорукою міцної соборної держави є єдина помісна церква.
Православних церков в Україні є три: УПЦ КП – 4 400 парафій, УПЦ МП – 11 400, УАПЦ – 1000. Найбільшою за чисельністю парафій, монастирів та духовенства є УПЦ МП. Проте найбільший відсоток українців вважають себе вірними УПЦ КП. Чому так сталося? За часів СРСР, коли РПЦ, до якого входив Київський екзархат, відповідно всі храми, монастирі, лаври були власністю цієї церкви. Та коли у 1991-1992 роках почався рух за «незалежність і самостійність в управлінні» проголошеної 30-31 січня УПЦ, Москва дуже швидко відреагувала: до Києво-Печерської і Почаївської лавр та монастирів були прислані монахи з Росії, а українці вивезені до Росії. На діяльність настоятелів храмів та соборів була звернута особлива увага. «Неугодні» були відсторонені.
Натомість церкві УПЦ КП дісталася невелика кількість храмів. Але слід розуміти, що церква – це не храми й монастирі, а духовенство і віряни. СРСР розпався, і сьогодні республіки стали незалежними державами. Поміж них й Україна. І хоча вже більше 20 років Україна є незалежною державою, та Москва ніяк не хоче з цим змиритися, свідченням чого є останні події в Україні. Єдиною найтовстішою ниткою, якою Москва прив’язує до себе Україну, є УПЦ МП. Варто лише уважніше придивитися, проаналізувати – і це стає очевидним. І не обов’язково копатися в глибині століть. Нам достатньо того, що відбувається тепер.
Де-юре УПЦ МП в Україні не існує. Діє УПЦ на чолі з митрополитом Володимиром (Сабоданом). Невеличкий додаток (МП) відіграє дуже велику роль і для духовенства цієї держави, і для пересічних українців. Єпископи та священики, коли їм говорили, що їхня церква МП, заперечують це. Вони показують статут релігійної громади (а це своєрідний паспорт церкви), де чітко й однозначно вказано: громада УПЦ. Від зв’язку з МП вони відмежовуються, бо це відвернуло б досить велику частину вірян, що є вкрай небажаним. Для того, щоб не вдаватися в деталі, прихожанам кажуть: «Це є церква, де ви хрестились, вінчалися, куди приходили ваші батьки». Це, на перший погляд, звучить досить переконливо й логічно. Якщо це так, то СРСР – це держава, в якій народилися більшість українців. Виходить, що вони повинні вважати себе громадянами неіснуючої держави. Але це не так. Вони є громадянами України. Такі ж зміни відбулися і в церкві. Існував СРСР – ми належали до Православної Церкви МП; з’явилася незалежна Україна – ми маємо бути прихожанами УПЦ, але тої, яка не має жодного зв’язку з Москвою і її церквою, окрім рівноправного. Для того, щоб бути переконливішим в очах вірян, духовенство УПЦ МП наголошує, що ми, мовляв, православні, а інші церкви – УПЦ КП, УАПЦ – українські, сектантські й розкольницькі. Це частково спрацювало. Дехто провів свою межу між УПЦ МП і УПЦ КП: перша – церква православна, друга – українська.
Поняття «розкольники» вживається набагато менше, мало хто вникає, що це таке. Про те, що в Болгарії існує Болгарська Православна Церква; в Грузії – Грузинська Православна Церква, в Румунії – Румунська Православна Церква і вони не мають такого тісного зв’язку з жодною з православних церков, як УПЦ МП із РПЦ, усі мовчать. Адже це може навести українців на думку, що в Україні теж має бути УПЦ, яка не повинна ні від кого бути залежною, а стати повноправним членом православних церков світу. Звичайно, це аж ніяк не сподобалося б Москві. Тому ця, на перший погляд, проста, але водночас і важлива ідеологія використовується і частково діє. За таких умов й існує УПЦ МП.
Але в сьогоднішній вирішальний для України час кожен мусить зрозуміти: в суверенній незалежній державі має бути єдина православна церква, яка б відстоювала державні інтереси, підтримувала патріотичні настрої в суспільстві. І найголовніше – щоб церква була з народом у найважчі і найвідповідальніші хвилини життя.
Такою і є УПЦ КП. Чи справді це так? Ісус Христос сказав: «По тому пізнають усі, що ви Мої учні, як будете мати любов між собою» (Ів. 13: 35).
Забігаючи наперед, хочу сказати, що в УПЦ МП служить багато священиків, архієреїв, які є патріотами і багато в чому не поділяють офіційної позиції церкви, але про це вони із зрозумілих нам мотивів говорять пошепки. Тому я не ставлю всіх в один ряд… Чи може ця церква називатись Українською?
Пригадаймо, як в останні роки відбувалися урочистості з нагоди хрещення Київської Русі. До Києва приїздив московський патріарх Кирило, його зустрічали на найвищому державному рівні, забезпечували найнадійнішою охороною. Його проповіді переконували нас, що росіяни і українці – єдині православні братні народи, а хрещення Київської Русі є нашим спільним святом. Все, здавалося б, дуже гарно, по-християнськи, якби не одна історична правда: хрещення Київської Русі відбулося у 988 році, а перша згадка про Москву – 1147 року. Тож як можуть росіяни з українцями святкувати, скажімо, 1025-річчя хрещення Київської Русі і називати це своїм святом? А, може, вони взагалі опустили той факт, що Україна – окрема держава, а не частина Росії? Окрім того, патріарх Кирило Закарпаття і Буковину вважає «русской канонической территорией».
Але я хочу звернути увагу на інше. Чому той самий патріарх Кирило, який недавно називав нас братами і сестрами, мовчить і спокійно собі спостерігає, як Путін чинить братовбивство на Україні? Невже заповіді «Не вбивай» для нього не існує, невже його високий сан не підказує йому того, що він насамперед є християнином? А, може, заповідь про любов зобов’язує росіян любити свою державу, а для українців це смертний гріх?.. З усього цього я можу зробити лише один висновок: Путін і Кирило – дві руки одного тіла. Вони обидва злагоджено, тільки дещо різними методами роблять усе, щоб мати якнайбільший вплив на Україну. Слухняною маріонеткою в їхніх руках був Янукович. Своєю поведінкою він засвідчував прихильність до УПЦ МП. Тому під час протистоянь на Майдані священиків УПЦ МП чомусь не було видно, а архієреї або мовчки спостерігали, або загальними фразами закликали до порозуміння і миру. Відкрито стати на бік народу й виступити вголос проти режиму Януковича не наважився ніхто. І це в той час, коли прихожани УПЦ МП були на барикадах і потребували підтримки.
Натомість предстоятель УПЦ КП патріарх Філарет ще під час листопадових протистоянь публічно й офіційно засудив насильство з боку влади. Згодом він відмовився від ордена, яким хотів його нагородити Янукович на честь 85-річчя. Священики УПЦ КП, УГКЦ та інших конфесій щоденно перебували з народом, молилися, допомагали. У ті жахливі хвилини протистоянь Михайлівський Золотоверхий монастир захистив своїми мурами поранених, побитих, наляканих людей. Туди приносили медикаменти, їжу, одяг, там робили операції і бинтували рани. Монастир виконував функцію лікарні та фортеці, він був острівцем безпеки. Мабуть, не один українець сьогодні з вдячністю згадує про порятунок у цій святині…
Як відомо, в Україні каменем спотикання для багатьох є мовне питання. Воно досить важливе, тому кожна з церков має свою офіційну позицію щодо цього. Зрозуміло про використання мови висловлюється апостол Павло в І посланні до коринфян: «В церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою» (І Кор. 14: 19). В більшості храмів УПЦ МП богослужіння здійснюється церковно-слов’янською мовою, яка є малозрозумілою для багатьох людей, хоча окремі священики використовують українську.
Щодо вимови молитов церковно-слов’янською мовою наведу один приклад: слова з молитви «Отче наш» навіть церковно-слов’янською мовою можна прочитати з різними акцентами – українським: «Отче наш, іже єси на небесах, да святится імя Твоє», – і російським: «Отче наш, іже єсі на нєбєсєх, да святітся імя Твоє». У храмах УПЦ КП богослужіння ведеться українською мовою, але церковно-слов’янська не забороняється при бажанні громади. Окрім богослужбових книг, церква видає багато релігійної літератури, періодичних видань. Тут також спостерігається попередня закономірність: УПЦ КП видає всю літературу українською мовою, а УПЦ МП 90% – російською, і лише 10% – українською. Більше того, мовна політика в цій церкві проводиться настільки «вдало і послідовно», що українці записують імена в граматках російською мовою: Юрия, Лидии, Анны…
Як не прикро, але ми дізнаємося про те, що в монастирях УПЦ МП переховується багато російських диверсантів. Вже завтра вони можуть скинути з себе овечу шкуру і з’явитися серед нас у вигляді справжніх вовків. Доказом того є розслідування журналістів каналу «1+1» про діяльність офіцерів російських спецслужб Ігоря Гіркіна (Стрєлкова) і К. В. Малофєєва – голови правління Благодійного фонду святителя Василія Великого (Росія) в Криму під час привезення туди великої християнської святині - Дарів волхвів. А священик УПЦ МП з Луганщини засвідчує, що такі випадки співпраці духовенства, зокрема Святогорської Лаври, із російськими спецслужбами непоодинокі.
Окремо слід згадати те, що під час протистоянь між Україною і Росією не відомо жодного факту надання допомоги українським військовим з боку УПЦ МП. Церква, предстоятелем якої є патріарх Філарет, перерахувала армії близько 1 млн. гривень і подарувала українським прикордонникам автомобіль та обмундирування. Вчинено це не з метою розпалювання ворожнечі, а з метою захисту своєї батьківщини. І все те при тому, що УПЦ МП є заможнішою, ніж УПЦ КП. Це повинно спонукати задуматись кожного…
У той час, коли команда Януковича втекла з України, розпочався обшук помешкань його чиновників. Серед усієї розкоші мене вразило те, що в хоромах прокурора Пшонки було виявлено численні християнські святині – Євангелії та раки з мощами святих. Якщо Євангелії (в тому числі й антикварні) можна купити, то мощі – не продаються. Частинки мощів святих знаходяться за православною практикою у храмах для поклоніння віруючих. І ніхто, крім священнослужителів, не розпоряджається ними.
Може, Пшонка, будучи побожним, але дуже зайнятим посадовцем, був позбавлений можливості поклонятися мощам і тому він зберігав їх вдома? А, може, служителі, яких він підтримував, подарували йому ці святині? Нам залишається тільки здогадуватися…
Якщо не вникати у те, чим і як живе та чи інша церква, то все ніби й добре, але якщо бути прискіпливішими, то виявляється, ще не все так гладко. Крім релігійної церква займається і громадською діяльністю. Тож, як бачимо, вона не завжди спрямована на благо держави і суспільства. І не кожна з церков, яка називається українською, є по духу українською.
Кожен з нас повинен розуміти, що він є маленьким творцем великого майбутнього України. Добробут і мир наших нащадків залежить від наших дій сьогодні, бо вже завтра може бути пізно. Ми не можемо стояти осторонь всього того, що відбувається. Звісно, було б дуже добре, якби ієрархи українських православних церков сіли за стіл переговорів і створили єдину православну церкву в Україні. Заклики до цього з боку УПЦ КП звучали неодноразово. З боку єпископату УПЦ МП таких кроків не було. Маючи даровану Богом волю у власному виборі, кожен повинен сам визначити для себе, яка церква є по-справжньому українською і в яку церкву йому ходити.
Цьогоріч на Великдень у храмах УПЦ КП спостерігалася більша кількість людей ніж у попередні роки. На це, мабуть, вплинули останні події в Україні. Частина українців переосмислила те, яка церква для них є ближчою і ріднішою. До такого переосмислення я закликаю усіх: і мирян, і духовенство. Нещодавно набув розголосу той факт, що священик УПЦ МП з Житомирщини отець Віталій Ейсмонт наважився відслужити літургію разом з представниками УПЦ КП у Видубицькому монастирі. За це він був покараний відстороненням від богослужінь на один місяць. Як бачимо, реакція УПЦ МП – різка і рішуча, бо такими покараннями мають на меті застрашити інших. Натомість заклики до УПЦ МП з боку УПЦ КП покарати винних у співпраці з терористами та сепаратистами священиків залишаються непочутими. Мабуть, така поведінка є «канонічною»?.. Висновки нехай зробить кожен особисто.
Настоятель храмів УПЦ КП с. Вельбівно та с. Слобідка прот. Василь Кошіль
Розклад богослужінь
24 березня 2023 р. - П'ятниця.
17.00. Вечірня з чином Пасії.
25 березня 2023 р. - Субота.
Поминання померлих.
7.30. Сповідь.
8.00. Літургія. Панахида.
17.00. Вечірня.
26 березня 2023 р. - Неділя.
4-та неділя Великого посту. Глас 8. Прп. Іоана Ліствичника.
8.30. Сповідь.
9.00. Літургія. Молебень.
Збір коштів 
